Худнути або не худнути?

Ви йдете по місту - струнка, підтягнута, і всі зустрічні чоловіки дивляться вам вслід... І на питання подруг: «Як же ти досягла таких результатів?» чесно відповідаєте: «Із працею», при цьому бачачи, як міняються їхні особи. Адже будь-яка жінка шукає чарівний рецепт перетворення, щоб змінитися негайно, зараз, ну в крайньому випадку через місяць, а ви довго й нудно пояснюєте давно відомі й банальні істини. Нудно. Набагато простіше поплакатися в жилетку й згадати про збіглу молодість, залишеної в дівоцтві стрункості й неможливості повернути час назад.

«Ні, це зовсім неможливо», - заявила Анька, дивлячись на напольние ваги. Ваги, придбані мною на самому початку виснажливої боротьби із зайвою вагою, стояли в мене в спальні. Анька - моя краща подруга - по якийсь відомій тільки ній причині зважувалася винятково на них. Удома своїх не мали-з. З марновірства, напевно. «Скільки?» - із цікавістю витягнула я шию, але вона, вирішивши, видимо, що повинна бути в жінці якась загадка, жваве відскочила убік. «Добре, добре», - мстиво подумалося мені, хоча цифра й була зафіксована моїм чіпким поглядом. Дев'яносто шість!!! ПРО, підступництво жінки, що називає себе кращою подругою! Я з перевагою відзначила поділяючі нас сорок кілограмів і покликала неї пити чай. З тортом, що Анька ніколи не забувала купити, несучись до мене в гості. І саме так там, на кухні, і відбулася розмова, що підштовхнув мене до написання цих рядків. Втім, напевно, це вже російська традиція - всі самі серйозні бесіди, самі нищівні задуми й життєво важливі рішення народжуються на кухні. Які, до чортів собачим, вітальні з їхніми м'якими кріслами й наперстковими кавовими чашками. Кухня, тверда табуретка й літрова чашка сподіваючись - от джерело натхнення. Отже, про що ж ми говорили... Опустивши розповіді про чудових дітей, не менш чудових чоловіках, що абсолютно не мають смаку подругах і узурпаторах-начальниках, розмова наш вівся про красу. Вірніше, про способи її повернення й утримання. І отут думки розділилися. Я на той час посилено займалася шейпингом, крутилась ковбасою, бігаючи з роботи в дитячий садок, і вважала такий спосіб життя оптимальним для підтримки форми, і проблема зайвої ваги давно відійшла на задній план, але зате два недбало затягнутих на голові хвостика приводили Аньку в сказ. «Скільки тобі років, - кричала вона, - у твоєму віці неприпустимо тягати свитерки, тільки-но прикривающие пупок, п'ять сережок у юшці й браслет на нозі». Я як могла відбивалася, виправдуючись тим, що ніхто мені мій вік і не дає й що дочка в сльозах виводить мене у двір самоособисто підтвердити дівчиськам, що я ніяка не сестра, а сама справжня мама. А вуж про дев'яносто шість кілограмів живої ваги я скромно мовчала й чекала кінця моралям. Зрештою, людина не винувата, що не може натягнути на себе джинси-кльош. Анька сидить будинку при процвітаючому чоловіку, виховує дітей, і вирішити, що важливіше - бути матір'ю-квочкою або виглядати жінкою-підлітком - неможливо. Напевно, мій погляд на цю проблему (а хто скаже, що поїдання оладьев по ночах - не проблема) буде не зовсім об'єктивним...

Отже, згадавши всі пункти й підпункти нашого з подругою розмови (вірніше, багатьох кухонних розмов протягом останнього років), я все-таки спробую проаналізувати її слова й свої думки із цього приводу.

1. Мене чоловік і таку любить

Плюси. Дуже навіть вірю. Зробила висновок, виходячи з переглянутих струм-шоу, численних листів у газети, особистого досвіду й історій подруг: звичайно чоловіки залишають ідеальних дружин, закутаних у прозорі пеньюари, обставлених ароматичними свічами й з готовою вечерею в микроволновке. Залишають і йдуть до коханок, одягненим у чоловічі сорочки, що дуже сексуально смотрятся на тендітному(!) жіночому тілі. Так що прагнення бути ідеальної у всім може привести до зворотного результату.

Мінуси. Знаючи Анькиного чоловіка, можу із упевненістю сказати, що при всій його любові він не утомлюється їй купувати новомодні засоби для похудания. Висновки роблю чомусь тільки я. Але мовчу. Боюся скривдити.

2. Займатися собою зовсім ніколи (отут я возмущенно фиркаю, але все-таки намагаюся дати оцінку).

Плюси. Я прекрасно розумію, що значить сидіти будинку й виховувати дітей.

Мінуси. Будемо відверті. Я згадую своє сидіння будинку із другою дитиною й розумію, що свою вирішальну роль тут грає чисто психологічного фактора - у мене маленька дитина і я утомлююся, полежу-ка, почитаю-ка, доїм-ка за ним це, і от це, і те. Результат - на боках. Я, коли дитині було два місяці, початку ходити в спортзал, і ці друга година вважала найкращим відпочинком на світі. Потім діти йдуть у дитячий садок, а звичка «Ох, я утомилася - полежу-ка, почитаю-ка» залишається, і з нею дуже важко боротися. Тільки не говорите мені, що жінка-домогосподарка, у вісім ранків відвівши дитини в садок, весь день присвячує пранню-прасуванню-готуванню. Знаємо, плавали. Тому фрази про «мені ніколи» викликають у мене незадоволену міну.

3. Я вже перепробувала все: аеробику, голодування, таблетки - тайські й не дуже, - не допомагає.

Плюси. Кожна медаль має зворотний бік. Качалка - відмінна річ, без її важко обійтися, готовлячи пироги або булочки. Але зовсім інша точка зору з'явиться в того, кого вдарять цією самою качалкою по голові. Так само й з усіма перерахованими вище методиками схуднення. Голодування саме по собі сприяє очищенню організму, але розраховувати при цьому на бонуси у вигляді підтягнутого живота й мускулистих ніг коштує навряд чи. Заняття спортом - річ не просто чудова, а прямо-таки необхідна. Але досягти результату, помітного результату, буває ох як нелегко. Дієти - теж ціпок про два кінці. Якщо подруга сестри чоловіка схудла за допомогою супермодної китайсько-африканської дієти, запиваючи шоколад соєвим соусом, то це не виходить, що й ви скинете обридлі кілограми (хоча зберегти здоров'я, так експериментуючи зі своїм організмом, теж непросто). Утомилася говорити банальності, але вирішувати, що оптимально для вашого організму, повинен фахівець. І гроші збережете, і час.

Мінуси. Ні, спроби є спроби... Будь-який рух уперед повинне бути занесене в «плюс», але що це були за рухи!!! «Я на дієті», - трагично заявляла мені Анька, з відразою жуючи листик салату. А вуж погляд, звернений на чоловіка й дітей, що вимагають звичних сосисок і пельменів, змушував мене ретируватися з поля бою, щоб не стати свідком звірячої розправи. Закінчувалася все одинаково - подруга зривалася з дієти через три-чотири дні, обвинувачуючи в цьому всіх: егоїстичного чоловіка, що поглинає при ній ковбасу, безсердечних дітей, що ссуть чупа-чупси, і, звичайно, мене, що вселяє їй щораз, що це - не вихід.

Заняття спортом теж закінчувалися однаково: проходивши в зал п'ять місяців і схудши при цьому всього лише (!) на чотири (!) кілограми, Анька зрозуміла, що тримати своє тіло у формі - це праця не з легенів, і кинула заняття, пославшись, як зараз пам'ятаю, на пункт 2 (про зайнятість).

Про таблетки - особлива історія. Кожний чудодійний препарат виявлявся чарівніше попереднього й віднімав із сімейного бюджету усе більше значну суму. Видимих результатів за увесь час експериментів над своїм організмом, часом дуже жорстоких (чого коштували, наприклад, чаї із проносним, пардон, ефектом, коли поговорити нормально можна було тільки через двері, знову пардон, туалету), я так і не помітила. Хоча щораз Анька затверджувала, що це діє: «От бачиш, складочка на боці стала менше». Я дуже люблю свою подругу й частенько прислухаюся до її думки, тому що вона досить недурна людина, але вірити в ЦЮ нісенітницю відмовляюся. Ніякі реклами не зможуть довести мені, що, з'їдаючи в день стільки продуктів, скільки інших чоловік вистачить на тиждень, встаючи по ночах у пошуках смачненького («а без цього я не засну, безсоння, чи розумієш, долає»), можна схуднути, роблячи одну лише вправу - повідомлення до рота жмені хімікатів. Доказ цьому сиділо зараз переді мною й читало черговий рекламний слоган об чудо-юдо-препараті, кокетливо відвівши убік руку із залишками торта.

4. А мені й не хочеться, щоб на мене звертали увагу інші чоловіки. Я чоловіка люблю.

Плюсового тут - тільки любов до чоловіка.

Мінуси. Цей пункт узявся після мого монологу на тему «Невже тобі не хочеться, щоб мужики тобі вслід шиї звертали?». Отож. Від всієї душі не вірю в існування жінок, яким не лестить чоловіча увага. Любити чоловіка - це добре, але який стимул одержує дама, що проводжає поглядом очманілий від її краси чоловік - не передати словами. Причому абсолютно однаково, хто він, скільки йому років, головне, щоб рот був відкритий ширше й шок від її краси тривав подольше. Я не говорю про те, що пишнотелие жінки не приковують до себе чоловічих поглядів. Просто є жінки-пампушки, упевнені в собі, з гордістю несуче своє велике тіло по життю, пестячи й плекаючи кожну його складочку, підкреслюючи всі свої апетитні достоїнства. А є просто товсті, що ненавидять кожний свій кілограм, що одягаються в балахонистие жалобні одяги й з вираженням на особі «Не підходь - уб'ю». Я про останні. Зрештою, жінка, що не подобається самої собі, навряд чи сподобається якому-небудь представникові чоловічого роду. А чоловік що, не представник?

5. Мені 29 років, у мене двоє дітей, - треба виглядати солідно.

На плюс навіть пари слів не видумала, а вуж мінусів... Зараз-Зараз...

Мінуси. Ну, мені теж 29 років, у мене теж двоє дітей і що - це привід для того, щоб напяливать на себе безформне міді й посипати голову попелом? Адже, як я зрозуміла, саме це мається на увазі під солідністю. Скажу банальність, але жінці стільки років, на скільки вона виглядає. І якщо ти крекчучи заповзаєш на другий поверх - це не означає солідність, це, матінка моя, зайвий вага й нездоров'я, з ним зв'язане. Моїй сусідці всі 38, а з нею дотепер знайомляться дев'ятнадцятирічні хлопчики, сильно дивуючись її заяві, що «у мене дочка - ваша однолітка». До речі, вона головний бухгалтер фірми й ніхто ще не дорікнув її у відсутності солідності.

Провівши подругу, я задумалася. Чому жінки знаходять безліч причин для виправдання своєї ліні й безхарактерності? По місту ходять тисячі прекрасних богинь, закованих у сальні окови, і жодна з них не зізнається: «Так, мені більше хочеться лежати на дивані й жувати пончики, чим кудись бігти й займатися до сьомого поту». Хоча ні, спроби трапляються, багато судорожних ривків... Результати звичайно на нулі. Виходить, перш, ніж щось почати кардинально міняти у своєму тілі, своєї зовнішності, треба змінити щось у голові. Адже насамперед зміна способу життя - це колосальний струс для ваших мозків. Нехай це буде сиюминутное рішення, але з повним усвідомленням того, що трудитися треба в першу чергу над своєю свідомістю, і трудитися без перекурів і відпусток. Легко відмовити собі в чомусь на день, навіть на місяць. А от не потурати власним слабостям постійно - потруднее буде.

Напевно, набагато простіше здаватися іншим енергійн, успішної й цілеспрямованої, чим довести самої собі, що так воно і є. Але гра коштує свіч. Безсумнівно. Євгенія Перунова. Джерело: Культура Тіла 04`2004